Оптимізм і песимізм: амбівалентність українського соціуму

Оптимізм і песимізм: амбівалентність українського соціуму

Тотальна криза, що ніяк не розв’язується, викликає песимізм на рівні країни та індивідуальному рівні громадян: зневіру та нездатність долати ментально-емоційні й матеріальні труднощі.

Як зазначає Т. Титаренко, чинниками, які позначають внутрішню кризу, є невизначеність майбутнього, відсутність достатнього життєвого досвіду подолання негативних станів. Таким досвідом могли би стати соціальні зразки позитивно-оптимістичного мислення у відповідно створеному турботливому середовищі, в якому би мала зростати особистість. «Оптимістичне» та «оптимальне» пов’язані етимологічно та за сучасним змістом: optimus означає кращий. Оптимістичний стан є оптимальним, тому що викликає в уяві кращий варіант розвитку подій. Це супроводжується виробленням нейронами якісної енергії для подальших дій. Такий стан мотивує і додає сил, слугує хорошим результатам діяльності. Вже традиційно склалося, що оптимістичні стани асоціюють з позитивним мисленням («positum» означає латиною «той, що даний», «фактичний»). Якщо зв’язати оптимізм із позитивом у їхній етимології, то отримаємо чітке уявлення про позитивно-оптимістичне мислення: це сприйняття та тлумачення того, що дано у вигляді неприємного, як відправної точки для покращення. Зв’язок мислення з афективним станом наміру змінитись шукав Ю. Орлов. Він зазначив, що в психології найбільш вивченим є пряме мислення, яке вирішує конкретні зовнішні задачі (problems). Проте існує категорія задач або проблем, що носять внутрішній характер, пов’язаних із переживанням душевного болю. Процес свідомих зусиль, спрямований на подолання неприємного й непродуктивного стану, є прерогативою особливого здоров’язберігаючого або саногенного мислення, яке можна віднести до позитивно-оптимістичного. Саногенне мислення у функціональній якості дає ефект «погашення негативного заряду», і визначається автором як таке, що дозволяє дисоціюватися від переживання негативних емоцій, що призводять до захворювань. Так, людина визнає біль, її природність та необхідність, потім питає себе: яке покращення цей біль викликає, якщо не зараз, то в ближчому майбутньому? Не завжди відповідь очевидна, і саме оптимістичне налаштування дає впевненість у великому смислі того, що відбувається – з позиції перетворень, які проявляться в процесі подальшого життя. На нашу думку, позитивне мислення – процес внутрішньої фільтрації, надання смислових акцентів та стратегічний вибір за критерієм блага. Очевидно, що позитивно-оптимістично мислення – характеристика суб’єкта як людини зрілої та легкої одночасно. Її зрілість – у розважливості, а легкість – у дитячій пластичності та переключуваності. Оптимістично-позитивне мислення є активним творчим процесом, що великою мірою пов’язано з «Я-концепцією», з таким собі «хеппі»-наративом, який сприяє оптимістичним особистісним настановам. Наратив оптимістичного позитиву, згідно з концепцією Н. Чепелевої, є сюжетною канвою оптиміста, позитивної особистості, в його рольовій самоідентифікації. Л. Киричук вказує на двовекторність позитивного мислення людини-оптиміста: вирішення зовнішніх задач та внутрішній процес особистісного зростання. На основі вищезазначеного даємо наступне проміжне визначення: позитивно-оптимістичне мислення є інтелектуальним процесом, що розгортається як конструктивна інтерпретація ситуації та вибір такого варіанту розв’язання афективно забарвленої внутрішньої проблеми, який дозволить зберегти здоров’я суб’єкта та сприятиме його особистісному росту. Так, можна припустити, що здатність позитивно-оптимістично мислити формується відповідно до ціннісних орієнтацій, що виражаються у «Я-концепції» особистості К. Роджерса, її життєвому сценарію за Е. Берном, конституюванні автонаративу, згідно з Н. Чепелевою та Т. Титаренко. Л. Киричук досліджував особливості дискурсу позитивного мислення, яке, на його думку, є видом спілкування, що відображає оптимістичний погляд на проблемну ситуацію, являє переоцінку пережитого негативного досвіду в термінах позитивної оцінки. Тобто в процесі розповіді відбувається рефреймування ситуації та акцентування сприйняття її суб’єктом як позитивної. Так людина реалізує свою природу творця блага, хеппі-ендів – інтерпретаціями та знайденими смислами вона забезпечує розрядку, знімає напруження для подальшого життєздійснення. Засновник логотерапії В. Франкл, осмислюючи свій досвід перебування в Освенцимі, стверджував, що найбільші шанси вижити в нестерпних умовах концтабору мали ті, хто був орієнтований на майбутнє, на сенс життя, яке вони «Оптимізм» і «песимізм»: супільствознавчі рефлексії хотіли прожити, долаючи нелюдські умови. Маючи той смисл, саме там вони відчували надзвичайне піднесення. Просвітлення, навіть екстаз та подальша щаслива доля починалася в нелюдських стражданнях – для тих, хто і підкорився, і не підкорився їм одночасно. Позитивне мислення не є гарантом контролю – неможливо і немає сенсу перебувати лише в приємному, ще й методично забезпечуваному стані. Фактори випадковості та невизначеності вплітаються в життєвий континуум разом із традиціями та педагогічними моделями, що претендують на гарантованість бажаного «результату», але не забезпечують його. Життя як відкритий сценарій пишеться його суб’єктом – автором. До провідних факторів розвитку, таких як «невизначеність», «незавершеність», «системність», додаємо фактори цікавості та легкості переміщення. Автор пише життя, як і життя пише автора. Вихід за межі лінійної детермінованості викликає у суб’єкта енергетично джерельні стани, які живлять його творчість засобами імпульсів. У цьому – беззаперечний оптимізм буття.

Л. М. Смольська (к.психол.н., доцент кафедри педагогіки, психології та корекційної освіти Рівненського інституту післядипломної педагогічної освіти).

Усі статті автора